Довгий час євреям заборонялося жити в межах Російської імперії. Ситуація змінилася наприкінці 18 ст., коли в результаті Трьох поділів Польщі до царської Росії відійшли землі, на яких проживало 70% євреїв колишньої Речі Посполитої. Таким чином, із країни, де не було євреїв, Російська імперія перетворилася на країну з їх найбільшою кількістю. Указом від 29 грудня 1791 р. на цих землях було створено смугу осілості, тобто територію, в містах і містечках якої дозволялося жити євреям. Скученість єврейського населення в межах цієї смуги стала причиною великої кількості жертв під час погромів, а пізніше Голокосту.
Історія єврейського народу знає багато трагедій. У будь-якій країні світу євреї завжди складали національну меншину, на яку легко направити народний гнів у часи соціальних катаклізмів – епідемій, революцій і війн. Дискримінація, переслідування, гоніння, акти вандалізму і насильства, – були практично постійними супутниками життя єврейські громад, де б вони не проживали. Однак єврейські погроми, які відбулися в Російській імперії протягом 19 – початку 20 століть, виокремлюються навіть у цьому ланцюжку трагічних подій.
Карта поділів Речі Посполитої. Відтінки синього – землі, що відійшли Пруссії, відтінки жовтого – землі, що відійшли Австрійській імперії, відтінки зеленого – землі, що відійшли Російській імперії. [7]
Погром в єврейському гето м. Франкфурт-на-Майні, 22 серпня1614
https://en.wikipedia.org/wiki/Pogrom
Єврейські погроми – це насильницькі дії антисемітськи налаштованого цивільного населення і військових, спрямовані проти євреїв, які відбувалися переважно в періоди соціальних катаклізмів і ослаблення централізованої влади. Вони супроводжувалися пограбуванням, нищенням майна, наругою над особистістю, і навіть позбавленням життя.
Перші погроми, які відбулися на початку 19 ст., були викликані економічною конкуренцією між грецьким і єврейським населенням у південних регіонах Російської імперії. Поступово вони набувають своєї завершеної форми і відбуваються за усталеним сценарієм, який пізніше був використаний різними політичними силами, і перш за все царським урядом, як один із засобів зняття соціальної напруги під час економічних чи політичних криз, особливо ж у часи революцій 1905-1907 років та 1917-1920 років. Кожному погрому передувало поширення урядовими колами безпідставних звинувачень євреїв у певних аморальних діях. Практично жоден, за деякими виключеннями, з організаторів або учасників погромів не був покараний ні в адміністративному, ні в судовому порядку. Поліція або провладні військові формування не перешкоджали діям погромників, лише слідкували, щоб погром не перекинувся на неєврейські квартали. Як зазначав один із російських чиновників, «в народе сложилось убеждение в почти полной безнаказанности самых тяжких преступлений, если только таковые направлены против евреев, а не других национальностей».[5]
Опинившись сам на сам із загрозою, єврейська молодь створювала загони єврейської самооборони. Однак у більшості випадків єврейські дружини, яким не вистачало зброї, не могли протистояти погромникам, які здійснювали насильство за підтримки влади.
Погроми початку 20 ст. спричинили гірке розчарування частини єврейської молоді, яка тепер вже не сподівалися на те, що революція принесе рівність у правах і євреям. Вони почали шукати нових шляхів вирішення проблеми. Одним із таких рішень було повернення на землю прабатьків, в Ерец-Ісраель, а іншим – еміграція до Америки.
Лютнева революція 1917 р. припинила існування не лише Російської імперії, але й монархічної форми правління у державі, натомість колишні імперські та нові революційні державні установи та органи місцевого самоврядування організовувалися на революційних, демократичних засадах, а різні національні політичні та громадські рухи отримали можливість вільного розвитку. Були скасовані всі дискримінаційні закони царського уряду. Для євреїв зокрема зміни були колосальними:
- ліквідована сумнозвісна «смуга осілості», євреї могли вільно селитися по всій території колишньої Російської імперії;
- скасовані «відсоткові норми» вступу євреїв до навчальних закладів;
- бурхливий стимул до розвитку отримала єврейська культура;
- євреї брали все більш активну участь у політичному та суспільному житті країни.
Взаємовідносини єврейського та українського національного рухів під час Української революції 1917-1920 років складалися досить непросто. На початку революції єврейські політичні партії вітали утворення Центральної ради й тісно співпрацювали з нею. Принаймі п’ять єврейських партій: Бунд (Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії), Єврейська Соціал-Демократична Робітнича Партія «Поалей Ціон», Об’єднана Єврейська Соціалістична Робітнича Партія (ОЄСРП, назва їдишем – «Фарейнікте»), Єврейська народна партія («Фолкспартей») та сіоністи брали безпосередню участь у роботі Української Центральної Ради у 1917–1918 рр. 50 євреїв увійшли до складу Центральної Ради. За їх активної участі 2 грудня 1917 року Центральна Рада прийняла Закон про утворення єврейських громадських рад і проведення виборів членів цих рад, а 9 січня 1918 р. - Закон про національно-персональну автономію. Їдиш отримав статус однієї з офіційних мов Української Народної Республіки, поруч із українською, російською та польською мовами. [1]
У 1918–1920-х роках ситуація змінюється. Лише незначна частина євреїв, які в 1917 р. підтримували Центральну Раду, були прихильники самостійної України: Арнольд Марголін, Соломон Ґольдельман, Пінхос Красний, Моше Зільберфарб. Інші вважали, що проголошення незалежності негативно позначиться на вирішенні національного питання. У цей час становище в Україні було вкрай складним - боротьбу за владу на її території вели цілий десяток політичних гравців: прихильники табору УНР, симпатики гетьмана Павла Скоропадського, більшовики, меншовики, есери, білогвардійці, поляки, румуни, угорці, німці, австрійці, війська Антанти (французи, британці, греки). Більшість із них приписували євреям зв'язки з більшовиками, що, на їх думку, пояснювало хвилю єврейських погромів, які прокотилися Україною, учасниками яких стали усі вищеназвані політині сили. Насправді ж, 80% євреїв, активних учасників революційних подій, негативно поставились до більшовицької революції. [ 2] Утім, це не зупинило трагічних подій, які прокотилися Україною й залишили свій кривавий слід.
Cеред надбань Лютневої революції 1917 р. варто назвати скасування всіх дискримінаційних законів царського уряду щодо євреїв . Тож не дивно, що у багатьох містах і містечках України відбувалися спільні заходи з нагоди зречення царя від престолу. Наприклад, у Миргороді на Соборній площі було влаштовано маніфестацію й молебні «за даровану свободу», які правили на спеціально влаштованих помостах і православні священики, і равини біля сусідньої синагоги. [4, с.7] Революційні події спричинили колосальні зміни для євреїв: скасовані «відсоткові норми» вступу євреїв до навчальних закладів, їм надано право брати участь в управлінні державою й місцевому самоврядуванні. Уже в березні 1917 р. до складу Центральної Ради, представницького органу українського народу, увійшли 50 євреїв, представників 5-ти єврейських партій: БУНДу, «Поалей Ціону», «Фарейнікте», «Фолкспартей» та сіоністи. [1] Євреї були учасниками практично усіх міських дум, утворених на теренах новоствореної УНР.
Однак, революційні події 1917-1920 років спричинили й багато проблем. Головною й найбільш болючою була проблема порушення права людини на життя, найганебнішим виявом якої стали єврейські погроми, зумовлені переважно спадком імперської доби та всеохоплюючою анархією, спричиненою військовим протистоянням Української Народної Республіки (УНР) з різними політичними силами. Із загальної кількості 1236 погромів у 524 населених пунктах, зафіксованих між 1917 та поч. 1921 р. у Наддніпрянській Україні, лише 6% сталися до 1919 р., решта - пізніше. Кількість загиблих у цих погромах становила, за різними джерелами, від 30 до 60 тис.[1] Погроми здійснювали як розрізнені повстанські формування, так і окремі частини Добровольчої, Червоної, української та польської армій. Нерідко антисемітські акти насильства набували масового характеру.
Великого розголосу набула низка подій на залізничній станції Ромодан. Вільні козаки, що перебували там із метою охорони кількох потягів, розпочали бешкети. Їхніми жертвами стали переважно євреї. Так, 8 квітня за звернення «товариш» вільні козаки побили різками двох громадян-євреїв і пограбували ще кількох. У містечку Сенча вільні козаки заарештували й розстріляли без суду 29 людей за гадану прихильність до більшовиків. На залізничних коліях поблизу Ромодану та Гребінки неодноразово знаходили мертвих євреїв, яких викинули з потягів. Ці події стали предметом спеціальної інтерпеляції членів Центральної Ради Г. Гроссмана та М. Шаца до військового міністра та міністра внутрішніх справ. Уряд був змушений створити спеціальну слідчу комісію. Її приїзду вимагали й у інших місцевостях УН Р. Зокрема, відповідне рішення ухвалила Кременчуцька міська дума. Члени слідчої комісії побували також у Лубнах і Миколаєві. Події в Полтавській губернії та самій Полтаві символізували слабкість влади в УНР і, як такі, неодноразово спливали на сторінках української преси. На них покликалися чимало публіцистів та політиків УНР. Говорячи про «полтавські події», розуміли беззаконня, самосуди та нездатність влади встановити порядок. Щоправда, досить швидко цей символ було знівельовано. Його забули внаслідок нових, ще більш трагічних подій. [6]
Деякі дослідники вважають, що випадки насильства над євреями, що відбувалися 1918 року, перебільшувалися й використовувалися з політичною метою, на них спекулювали. Проте, навряд чи можна заперечити факт сильних антиєврейських настроїв серед українського населення того часу. У масовій свідомості селян євреї дуже легко асоціювалися із більшовиками. А кількатижневе панування в Україні на початку 1918 р. останніх викликало лише прагнення помсти. Розправи над «більшовиками» багато хто сприймав як відновлення справедливості. До числа «більшовиків» часто потрапляли євреї, хоча серед тих, хто ставав об’єктом помсти, не бракувало представників інших етнічних груп та національно індиферентних людей. Переконуючи суспільство не псувати будівництво незалежної держави «дикунською жадобою крови, чужого майна, сліз своїх сусідів», Директорія УНР у своєму лютневому зверненні до населення зазначала: «Із-за того, що знаходяться окремі особи спекулянтів, або групи із жидів, які стоять на ґрунті большовицькому, не можна всіх жидів як націю обвинувачувати». [3]
Найбільшого поширення погроми набули в 1919 р. Вони відзначалися надзвичайною жорстокістю і свавіллям. І хоча ставлення Директорії, та й загалом української влади до єврейських погромів було абсолютно негативним і ними вживалися всі можливі заходи для запобігання анти єврейським діям, однак повністю зупинити хвилю насильства їм не вдалося, оскільки територія, на яку номінально поширювалася влада Директорії УНР, нею фактично не контролювалася і при деморалізації її війська погроми частішали. Найкривавішими, що їх вчиняли вояки армії УНР, були погроми в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені, Бахмачі. Тільки під час погрому в Проскурові (лютий 1919 р.) загинуло кілька тисяч євреїв, звинувачених у пробільшовицькому повстанні. Погром був спровокований отаманом Семесенко, якого пізніше за вироком військового трибуналу армії УНР було страчено. Таке покарання було непоодиноким, але приборкати погромну хвилю не вдавалося.
Траплялося, що одне й те саме містечко почергово громили армії – супротивники: петлюрівці, білогвардійці, червоноармійці. Попри категоричне засудження більшовиками антисемітизму, частини Червоної армії також вдавалися до єврейських погромів, які відбулися в містечках Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини тощо. Найкривавішим був погром у Глухові, де загинуло понад 100 осіб. Навесні 1919 р. у погромах в Україні брали участь вояки Богунського і Таращанського полків, очолювані Щорсом і Боженком.
На противагу іншим населеним пунктам, де проживали євреї, в Миргороді єврейських погромів вдалося уникнути завдяки злагодженій роботі органів місцевого самоврядування, військовій дисципліні й чіткому виконанню наказів командування вдалося запобігти єврейським погромам.
Коли Міністерство єврейських справ повідомило С. Петлюрі про погром на станції Яреськи, він у той же день, 28 січня 1919 р., відправив телеграму до отамана Сушка в Миргород: «Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити міри, щоб подібні ексцеси надалі не мали місця і карно переслідувались» [3] У той же час в місті довгий час проживали представники російської інтелігенції, які все життя обстоювали демократичні цінності. Довгий час мешканці міста обирали їх депутатами міської думи. Наприклад, усім мешканцям міста було добре відомо, що Миргородський міський голова (1914-1916 рр.), генерал медичної служби, краєзнавець і засновник миргородського курорту Зубковський Іван Андрійович в роки першої російської революції 1905-1907 років переховував у себе на квартирі в Катеринославі від погромників-чорносотенців кілька єврейських сімей і не злякався, коли група чорносотенців підступила до його квартири з наміром вчинити напад. Іван Андрійович вийшов до погромників у генеральській формі й відмовив їх від здійснення злочину, чим врятував життя багатьом євреям.[ 4, с. 5] Приклад і авторитет керівництва міста, яке уміло вирішувати складні питання. сприяли встановленню порядку в місті. Про це свідчить той факт, що на прохання міської влади в січні 1919 р. командування Миргородського куреня, який входив до складу 1-ї Української дивізії, погодилося залучити козаків куреня до нічного патрулювання на вулицях міста. [4, c. 23]
Олександр Іванович Кандиба, літературний псевдонім Олександр Олесь — український письменник, поет, драматург. У його творчості часто піднімалися суспільно-значущі теми.
У віршах Олександра Олеся, оповитих диханням революції 1905 року, поет не тільки щиро захоплюється боротьбою проти будь-якого гніту, але бачить і чорні сили реакції, що стоять на перешкоді революції і готуються до страшного стрибка, щоб задушити повсталий народ. Тому не дивно, що єврейські погроми, які прокотилися теренами України в 1905-1907-х роках, викликали в його душі хвилю глибоких переживань, які вилилися у пронизливі поетичні рядки.
Над трупами (Олександр Олесь, 1906 p.)
Ви мужа убили… лежить він в крові…
Я тайни не знаю, за що ви убили…
За що в його чорний гвіздок в голові…
Він лікар був добрий… Його ви любили…
Хаїме! Ти, може, що зле їм зробив?
Скажи мені, милий, за що тебе вбили?
Весь вік ти боровся за волю рабів,
За їх не боявся ні мук, ні могили.
Хаїме! Мій милий! За що тебе вбили?
Мовчить. І обличчя у його
За гріх не говорить нічого..
Ви сина убили.. лежить він в крові…
Я тайни не знаю, за що ви убили…
За що в його чорний гвіздок в голові…
Він втішний був хлопчик… його ви любили…
Я тайни не знаю, за що ви убили…
Наїме! Ти, може, що зле їм зробив?
Скажи мені, милий, ти ж маму кохаєш…
Ти ж так мене завжди любив…
Скажи мені, пташко… Ах, слів ти не знаєш,
Ах, ти тільки «мамо» одно вимовляєш…
Хто ж скаже мені, немовлятко?
Холодний, мов крига, твій татко…
Бібліографія
Євреї в час революційних перетворень (1917 – 1919) / Національна бібліотека ім.. В. Вернадського // Електронний ресурс. Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/node/3906
Лазарович М.В. До питанняпро документне забезпечення боротьби влади другої Української Народної Республіки проти єврейських погромів. // Електронний ресурс. Режим доступу :file:///C:/Users/%D0%92%D0%B8%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%8F/Downloads/bdi_2015_1_7.pdf
Розсоха Л.О. Миргородська повінь: Миргородщина в Українській революції 1917 – 1921 років / Л.О. Розсоха. – Миргород: ТОВ Видавництво «Миргород», 2019. – 186 с.
о почергово громили армії – супротивники: петлюрівці, білогвардійці, червоноармійці. Попри категоричне засудження більшовиками антисемітизму, частини Червоної армії також вдавалися до єврейських погромів, які відбулися в містечках Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини тощо. Найкривавішим був погром у Глухові, де загинуло понад 100 осіб. Навесні 1919 р. у погромах в Україні брали участь вояки Богунського і Таращанського полків, очолювані Щорсом і Боженком.
