У першій половині 20 ст.

Напередодні революції 1905 року в місті активно поширювалася нелегальна література. Активну участь у поширенні цієї літератури брав і учень художньо-промислового училища ім. Гоголя М. В. Микиша (у майбутньому - знаменитий тенор, соліст Київського, Харківського академічних оперних театрів та Большого театру, професор Київської консерваторії). Весною 1903 року він збирав групами козаків і селян, читав їм брошури та листівки революційного змісту, за що був кинутий до в’язниці. М. В. Микиша був добре відомий на Миргородщині.

Під час революції 1905 р. в Миргороді відбулися страйки, демонстрації, мітинги. Поліція застосовувала проти мітингуючих загони чорносотенців. Проти чорносотенців мужньо виступив відомий український художник О. Г. Сластіон. Після придушення революції 1905-1907 рр. революційні виступи не припинилися. активну участь у них брала молодь. Наприкінці 1911 року учні художньо-промислової школи оголосили страйк. Вони відмовилися ходити на заняття і скаржилися до Петербургу на «… грубе поводження з ними директора і наглядача, а також на поганий догляд за хворими, на те, що їх годують гнилим м’ясом, що вчителі бувають в класах в нетверезому стані, грубо поводяться». А в травні 1912 року «гоголяни» (так називали учнів художньо-промислової школи) вийшли на вулиці міста з червоними прапорами і співали революційні пісні, виголошуючи: «Геть царя! Волю — народові!». Восени 1913 року унтер-офіцер Прокопенко доносив в губернське жандармське управління, що в Миргороді створено таємне «Українське робітниче товариство», зібрання якого проводяться в будинку козака Бакала. З 19 членів цього товариства 2 — студенти, 15 — козаків, 2 — міщани. Члени гуртка читали заборонену літературу, обговорювали гострі політичні питання.[5]

Початок Української революції...

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Політична ситуація в Україні на початку 1917 р. дещо відрізнялася від загальноросійської. Тут вплив більшовиків був обмежений. Невеликою підтримкою вони користувалися в промислових центрах, на фронті, тому події в Україні набули іншого значення. Навесні 1917 р. на Полтавщині починають виникати, як загальноросійські більшовизовані «Совєти» робітничих, солдатських депутатів та селянських депутатів, так і українські ради, покликані створити орган, який мав очолити масовий народний рух - Центральну Раду. Метою діяльності Центральної Ради була автономія України.

Маніфестація прихильників Української Народної Республіки на Софійській площі у Києві, 1917 рік.

У цей час найбільш масовими громадськими організаціями в селах Полтавщини стали Селянські спілки. Про мету й основні напрямки діяльності цих представницьких органів влади можна скласти уявлення на прикладі Селянської спілки в с. Хомутець Миргородського повіту. З її утворенням у селі поменшало п’яниць, встановився твердий правопорядок. Комітет Селянської спілки закликав селян не допускати бунтів і погромів, мирними засобами захищати свої права та домагатися автономії України у складі демократичної Російської держави. [6; с. 79] Отож не дивно, що делегати від Спілок складали більшість серед гласних повітових і губернських земств. Гуртування українських хліборобів у єдиній професійно-класовій організації завершилося на Всеукраїнському селянському з’їзді, який протягом 28 травня – 2 червня 1917 р. працював у Києві. Делегати обрали представницький орган Селянської спілки – Всеукраїнську раду селянських депутатів у складі 212 осіб, яка в повному складі увійшла до Центральної Ради. Від Миргородського повіту до складу Всеукраїнської ради селянських депутатів увійшов Яків Куличенко.[6; с. 24] Улітку 1917 р. Селянські спілки перетворилися на потужну громадську і селянську організацію, яка поступово відтіснила на задній план створені з ініціативи Тимчасового уряду громадські комітети.

7 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1917 р. в результаті перевороту до влади в Росії прийшли більшовики на чолі з В. Леніним. Більшовицький переворот започаткував подальші буремні події.

Наприкінці квітня 1917 року в Миргороді створено Раду робітничих депутатів, якою керували есери (в 1917 р. 80 % населення України підтримувало саме цю партію). Коли в Миргороді, на знак солідарності з більшовицьким переворотом у Петрограді, застрайкували робітники друкарні, на засіданні цієї Ради обговорювалося питання про збройне придушення страйку. Есерівсько-меншовицька рада вимагала також виведення з міста солдат 78 сотні ополченців, які також вітали більшовицький переворот. Саперний батальйон, що мав 2 тис. багнетів і стояв у Миргороді, перейшов на бік більшовиків.

10 січня 1918 року загін Червоної гвардії під командуванням більшовика І. В. Войнова вибив з Миргорода війська Центральної Ради. Надвечір того ж дня на мітингу на Миргородщині було проголошено Радянську владу. 24 січня 1918 року в Миргороді створено військово-революційний комітет на чолі з більшовиками Д. І. Чайкою та Г. П. Радченком.

Як Селянські спілки, так і більшовицькі Ради виступали за ліквідацію приватної власності на землю та розподілу її без викупу лише тим селянам, які будуть обробляти її власними силами. Отож, прихід австро-німецьких військ в Україну для землевласників був останньою надією захистити свої майнові і станові інтереси від селянських погромів, хаосу і анархії. Тому 29 квітня 1918 р. на Всеукраїнському з’їзді хліборобських партій і організацій вони з ентузіазмом проголосили Павла Скоропадського, як людину «сильної руки», гетьманом України і закликали його «врятувати країну від хаосу і беззаконня». 22 березня 1918 року Миргород окупували німецько-австрійські війська. З приходом до влади П. Скоропадського влада в Миргороді перейшла до старостату й почалися гоніння на прихильників Центральної Ради та Селянських спілок. До боротьби проти гетьманату долучилися й прихильники більшовиків. Улітку 1918 року залізничники Миргорода й Ромодана взяли участь у Всеукраїнському страйку залізничників, зривали окупантам план вивозу до Німеччини продовольства. Партизани вчинили кілька диверсій на залізничній лінії Миргород—Гоголеве— Яреськи. Підпільний ревком, що перебував у с. Бакумівці, прийняв рішення про об’єднання партизанських загонів в єдиний миргородський загін на чолі з Андрієм П’явкою. Партизани завдали відчутних ударів по загонах «державної варти» і окупантів. Пізніше з партизанських загонів, що діяли в повіті, сформувався полк Червоного козацтва, командиром якого був Андрій П’явка. 18 лютого 1919 року відбулися урочисті проводи 1-го Радянського Миргородського полку на фронт, який воював у складі дивізії, очолюваної Миколою Щорсом.

Трагічні події 1919-1920 років...

Оскільки гетьманський режим тримався лише на німецьких багнетах, то повернення німецької армії до Німеччини стало сигналом до антигетьманського повстання, в якому взяли активну участь учасники Селянських спілок. На Миргородщині Дмитром Пищалкою, Іваном Гімоном та Іваном Бойком була створена підпільна антигетьманська організація. Перемога антигетьманського повстання означала перехід влади до Директорії УНР. Утім її влада на Полтавщині проіснувала менше двох місяців. Протягом такого короткого часу вона не змогла реалізувати свою соціально-економічну і політичну програми: ввести державний контроль на приватних підприємствах, створити органи влади, які б користувалися довірою народу, забезпечити мир і спокій.

Найбільш трагічні події сталися в 1919 р. У боротьбі за Україну зійшлося сім армій – армія УНР, Українська Галицька армія, війська країн Антанти, Польська армія, Румунські війська, Червона Армія, Біла армія генерала А. Денікіна. Усе це відбувалося на тлі справжньої селянської війни проти всіх.У липні 1919 р. земський лікар Олександр Олександрович Несвіцький у своєму щоденнику записав, що за два з половиною роки влада у місті змінилася 12 разів: «З часу царського уряду, т.т. за 2 ½ роки, Полтава переходить від одних властей до інших в 12-й раз. Нічого сказати, гарне становище усього населення» [6; с. 79]

Отаманщина

Навесні 1919 р. білогвардійські війська під командуванням А. Денікіна почали наступ на Україну. Більшовики під тиском денікінської кавалерії залишили територію Полтавщини. Часто під час відступу вони брали заручників, ні в чому не повинних людей, яких розстрілювали. Однак прихід білогвардійців означав, що на зміну червоному терору прийшов білий. Об’єктами грабежів і позасудових розправ були комуністи, українські патріоти, службовці радянських установ і євреї, члени партії боротьбистів. Відновлено поміщицьке землеволодіння, переслідуванню підлягали будь-які прояви національного духу. Тож улітку 1919 р. на Полтавщині вже діяли десятки повстанських загонів, контроль над якими намагалися захопити більшовики. Більшість із загонів стояли на засадах боротьбистів, тобто відстоювали ідеї комунізму, але виступали за державну незалежність України. У той же час боротьбу проти білогвардійців вели й прихильники Директорії. Боротьбу проти денікінців очолив Д. Пищалка, який зібрав загін із 30 повстанців й об’єднався з отаманом Комишанського «петлюрівського» загону Донченком, та отаманами антибільшовицьких формувнь Радченком і Нехворостним. У кінці 1919 р. їхні загони вступили до міста Миргород, але незабаром підійшла Червона Армія і обеззброїла українських повстанців.

Головною турботою Директорії була війна проти більшовиків, а боєздатної армії у С. Петлюри не було. Якщо на час падіння Гетьманату Директорія мала стотисячну армію, то наприкінці січня 1919 р. кількість її війська скоротилася до 21 тис. осіб. Тоді Головний Отаман почав призначати отаманами будь-кого, хто був лояльний до Директорії і виступав проти більшовиків. Ніякого контролю над отаманами не здійснювалося.У квітні 1920 р. для організації повстанської боротьби на Миргородщині та Лубенщині від уряду УНР до Дмитра Пищалки прибув сотник Андрій Калениченко. Разом із старшиною армії УНР Григорієм Мильченком вони створили повстанський загін чисельністю більше 70 бійців. Спершу влилися до загону Ярового-Яценка, а потім діяли самостійно. Улітку 1919 року повстанці вчинили кілька нападів на села Почапці, Комишню та деякі інші населені пункти Миргородського повіту. Під час рейду отамана Л. Христового селами Миргородщини Пищалка приєднався до його загону. Більшовики не пробачили Д. Пищалці його участі в антибільшовицьких виступах і, не маючи змоги розправитися з самим отаманом, заарештували його родину. Лише втручання письменника В. Г. Короленка вдалося врятувати від розстрілу 15-річну сестру Пищалки – Євдокію. Із отаманом більшовикам вдалося розправитися в 1929 р.- його було засуджено до розстрілу.[6; с. 57]

Миргородщина у 20-30-тих роках ХХ ст...

Першими органами радянської влади в селах Полтавщини після розгрому денікінщини стали ревкоми, що складалися з 3 – 5 осіб, і до яких в основному входили політпрацівники Червоної армії (їх була меншість) або ж комуністи-боротьбисти. У місті й повіті розгортали свою діяльність Ради. 20 лютого 1919 року в Миргороді почала виходити газета «Вісник Миргородської повітової Ради робітничих, селянських та вояцьких депутатів», замість «Миргородской жизни», яка виходила перед тим — з 20 грудня 1918 року. Редактором газети був Н. Калюжний (пізніше редагував у Харкові журнал «Червоний шлях»).

На початку 1919 р. на Україну, в т. ч. і на Полтавщину, була поширена продовольча розкладка. Хліб оголошувався власністю держави, а його надлишки в селянських господарствах підлягали вилученню, при цьому надлишки визначалися потребами більшовиків. У 1921 р. створювалися спеціальні посівкоми, які вимагали від землеробів «повного засіву полів за завданням держави». Будь-який селянин, який виявляв незгоду з діями влади, оголошувався «куркулем» і підлягав знищенню як ворог радянської влади. На Полтавщині знову розгорнувся повстанський рух. Статистика ліквідації повстанських загонів чекістами була такою: «З 1 жовтня 1921 року по 1 жовтня 1922 року вбито при ліквідації отаманів та їхніх помічників – 9 осіб, рядових бійців – 82. Заарештовано отаманів та їхніх помічників – 11 осіб, рядових бійців – 540. З числа заарештованих розстріляно: отаманів – 3 особи, рядових бійців – 174 особи».[6; с. 142]

Після поразки Української революції й закінчення громадянської війни в Миргороді відновили роботу деякі підприємства: цегельні й обозно-будівельний заводи, торфовиробництво, швейні майстерні, млини і маслобойня. Електросітка міста та навколишніх сіл розгорнулась діаметром 25 верст (ще у 1915 році місто освітлювало лише 20 гасових ламп).

Збільшувалось і житлове будівництво. Якщо в 1920 році в Миргороді було 1806 будинків (з 2592 квартирами), то у 1926 — 2388 (з 3380 квартирами).[5] Селяни Миргородського повіту першим на Полтавщині виконали державні плани заготівлі хліба. У зв’язку з цим у жовтні 1921 року до Миргорода прибув всеукраїнський староста Г. І. Петровський, щоб передати подяку ВУЦВКу і вручити Червоний прапор з написом: «Селянству і пролетаріату Миргородського повіту за блискуче виконання продподатку 1921 року». [5]

У роки перших п’ятирічок у Миргороді реконструйовано і збудовано чимало промислових підприємств, серед них: цегельний, шкіряний, коноплепереробний і маслоробний заводи, один з найбільших на Полтавщині мукомельно-круп’яний комбінат, промкомбінат та інші. У 1938 році стали до ладу міська електростанція і завод мінеральних вод.

У цей же період у Миргороді діяли лікарня, поліклініка, амбулаторія, кілька медичних пунктів і аптек. Великою і заслуженою гордістю став курорт, що виріс на місці «дивовижної калюжі», так блискуче описаної безсмертним Гоголем. Першу свердловину на території нинішнього санаторію пробили в 1912 році для забезпечення міського населення питною водою. Відкривши її, влада Миргорода виявила, що «вода вонючая и к употреблению во внутрь не пригодна», а тому вирішили свердловину закрити і витрати списати на збиток по міському бюджету. Та завдяки невтомній діяльності місцевого лікаря І. А. Зубковського, який у 1900 р. залишив службу військового лікаря в чині генерала і поселився в Миргороді, вдалося встановити високі лікувальні властивості цієї води, яка не поступається своїми якостями перед водами м. Єсентуки. За його пропозицією почалося будівництво курорту, який відкрився 28 квітня 1917 року. Спочатку була обладнана лише одна ліканя, до складу якої увійшли водолікарня, їдальня-клуб і грязелікарня. Лікувалися тут хворі на подагру й ревматизм. Першим лікарем і господарником курорту став І. А. Зубковський. Постановою Полтавського губвиконкому йому присвоєно почесне звання Героя Праці та встановлено персональну пенсію. У 1927-1929 роках пробурили другу свердловину, а в 1937 - третю. [4] У 1933 році було збудовано першокласний корпус на правому березі Хоролу. Уже в ті роки цілющий «Мирад» (так називають цю мінеральну воду) став відомим далеко за межами республіки. У Миргород приїздили лікуватись хворі на шлунково-кишкові захворювання не лише з різних областей України, але й з інших республік країни.

До 1937 року на Миргородщині було повністю ліквідовано неписьменність. Працювали 3 середні і 4 восьмирічні школи. У 1918 р. Миргородську художньо-промислову школу було реорганізовано на художньо-промисловий інститут. Однак невдовзі він припинив роботу. Його відродження відбулося в 1920-ті рр. під назвою Миргородський керамічний технікум ім. М. Гоголя.

Багато відомих художників-керамістів навчалися в Миргородському технікумі: Р. С. Вакула, В. А. Куц, Н. Б. Ніколаєв, Б. П. Пяніда, И. П. Сень, І. Вольський й А. Мікеєва, І. Віцко та М. Луганько. Деякі з випускників не прийняли радянську владу й емігрували за кордоном, де здобули заслуженої слави. Наприклад, В. Трібушний очолив керамічну майстерню Краківської Академії мистецтв (1925-1939), а інженер Памфіл Сесь у післявоєнний час займався керамічною скульптурою у Великобританії.

Серед виробів учнів технікуму, виготовлених у1920-і –1930-і рр., є декоративні вази й агітаційні тарілки. Одна з таких тарілок з портретом Сталіна й гаслом «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» та підписом «Миргород, 1930 р.», була представлена в листопаді 2006 р. на аукціоні Сотбіс.[1]

Трудящим міста було де відпочити і провести своє дозвілля: 2 будинки культури, Палац піонерів, громадська і дитяча бібліотеки, парк відпочинку, стадіон, краєзнавчий музей, що був одним із найкращих в Україні. Музей засновано у 1920 році за ініціативою відомого українського художника О. Г. Сластіона. Фонди музею налічували тисячі експонатів, серед них картини В. Л. Боровиковського, колекції малюнків О. Г. Сластіона, речі та книжкові фонди з маєтків декабристів Муравйових-Апостолів, російського письменника В. В. Капніста, а також з маєтків Трощинського, Багрєєва, Лук’яновича та інш.

3 ініціативи О. Г. Сластіона, великого знавця не лише живопису, але й народного епосу, зокрема українських історичних дум і народних пісень, а також братів Склярів, які майстрували бандури, в 30-х рр. у Миргороді було створено селянську капелу бандуристів ім. Шевченка, слава про яку линула по всій Україні. Після Другої світової війни вона ввійшла до складу республіканського народного хору Григорія Верьовки.

Напередодні війни, у 1939 році, населення Миргорода складало 18,9 тис. чол.

Голодомор на Миргородщині...

Соціально-економічі перетворення, які відбулися в 20-30-х роках ХХ ст., супроводжувалися небувалим насильством і наругою над населенням. Радянська влада насаджувала українському народові нові звичаї, нові обряди, разом з тим змушувала відрікатися від свого минулого, забути своє походження. Розпочався наступ на духовне життя українців, відбулось згортання українізації. У 1928 році керівництво СРСР оголосило курс на колективізацію, за рахунок об’єднання індивідуальних приватних селянських господарств в колективні господарства державної власності. Кожному селянину нараховувалась певна кількість трудоднів, за відробіток яких платили натуральним продуктом. Однак, трудодні були настільки мізерними, що позбавляли селянина можливість прохарчувати себе і свою родину. Тому селяни не бажали вступати в колгоспи й чинили запеклий опір. Історики зафіксували близько 4 тис. масових виступів селян на початку 1930-х років проти колективізації.[3] Небезпеку бунтів та повстань для існування СРСР добре усвідомлювали у Кремлі Й. Сталін та його соратники. Не бажаючи втрачати Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, що був замаскований під плани здачі хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна в якості штрафів за невиконання плану здачі хліба.

Суцільна примусова колективізація на Полтавщині розпочалася вже усічні 1930 року. Вона розглядалася, як ударна короткотермінова кампанія, що мала завершитися за 3 місяці. З початком хлібозаготівельної кампанії була заборонена торгівля хлібом і хлібопродуктами на колгоспних базарах, ярмарках, залізничних станціях. Та найвищою, винятково жорстокою, мірою покарання було занесення сіл на «чорні дошки». У таких селах заборонялася торгівля, із сільських споживчих товариств вивозились всі промислові та продовольчі товари, а щоб люди не могли купити щось із харчів у сусідніх селах чи місті, виїзди за межі даного села блокувалися підрозділами внутрішніх військ. Першими на Полтавщині за рішенням уряду УPCP 6 грудня 1932 року піддалися такій блокаді села Лютенька Гадяцького району і Кам’яні Потоки Кременчуцького. Населення сіл, занесених на «чорну дошку», було фактично приречене на повне вимирання. Тоді над селом встановлювали чорний прапор. За вісім місяців з карти святої землі Полтавщини зникло близько 50 сіл і хуторів. [2; с.17]

У м. Миргород поруч із Личанською церквою (тепер - вул. Єрківська, 31) в часи Голодомору було створено дитячий будинок, або, як тоді казали, притулок, куди звозили голодуючих дітей з усього Миргородського району. Спочатку сюди потрапляли лише діти-сироти так званих «куркулів» та одноосібників. Та коли в 1933-му голодомор набрав жахливих розмірів, нещасні батьки багатодітних родин віддавали до «притулок» уже своїх дітей з надією, що можливо, там вони якось виживуть. Вважали, що в дитбудинку дітей просто зобов’язані хоч якось годувати. Але все склалося інакше… І звичайний дитбудинок з часом перетворився на справжній табір смерті, де за колючим дротом від голоду гинули сотні дітей, яких уже ніхто не рахував. Усіх померлих дітей ховали у братських могилах, які викопували там же у дворі. Клали їх штабелями і, прикривши соломою, засипали землею. Могилу зрівнювали так, що ніякого слідуне залишалося. Лише коли в шістдесяті роки на подвір’ї середньої школи №4 копали тир для стрільби, то й натрапили на одне з багатьох, поховань. [2; с.22]

Спланована конфіскація урожаю зернових та інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж 1932-1933 р. безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах. Ці події увійшли в історію під назвою Голодомор. У 2006 році Законом України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» його визнано геноцидом українського народу.​


Бібліографія

1. Браиловский Георгий Эдуардович. Миргородская художественно-промышленная школа имени Н. В. Гоголя // Електронний ресурс. Режим доступу : http://be-inart.com/post/view/623

2. Джунь О. П. Чорні роки Миргородщини. Свідчення очевидців. Вид. 2-ге, доп. – Миргород: ТОВ "Видавництво "Миргород", 2014. – 88 с.​

3. Історія Голодомору. // Електронний ресурс. Режим доступу : http://memorialholodomor.org.ua/holodomor/history/

4. История курорта Миргород / Миргород. Все о городе-курорте // http://www.mirgorod.com.ua/index.php?module=Pages&func=display&pageid=9

5. Миргород, Миргородський район, Полтавська область // Електронний ресурс. Режим доступу :http://ukrssr.com.ua/poltav/mirgorodskiy/mirgorod-mirgorodskiy-rayon-poltavska-oblast.

6. Полтавщина в Українській революції 1917 – 1921 рр.: зб. наук. ст. / УК ПОДА; ПКМ імені Василя Кричевського; [ред. кол.: Бабенко Л. Л., Вождаєнко В. В., Мокляк В. О. (наук. ред.), Супруненко О. Б. (відп. ред.) та ін]. — Полтава : Дивосвіт, 2017. — 152 с.: іл